Самутін Петро Зотович

Петро Зотович Самутін
поручик (Російська імперія) сотник → генерал-хорунжий (УНР) майор (Польща) ? (Німеччина)
Петро Самутін в однострої польської армії
Загальна інформація
Народження	1 серпня 1896(1896-08-01) с. Ташань, Переяславський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Смерть	14 вересня 1982(1982-09-14) (86 років) м. Балтимор, США
Поховання	Цвинтар святого Андрія
Громадянство	Російська імперія  УНР II Польська Республіка  Третій Рейх
Військова служба
Приналежність	Російська імперія  УНР II Польська Республіка  Третій Рейх
Війни / битви	Перша світова війна Українсько-радянська війна Друга світова війна
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри «Воєнний хрест» (УНР)

Петро́ Зо́тович Саму́тін (Саму́тин) (1 серпня 1896 — 14 вересня 1982) — український військовий діяч, сотник, пізніше генерал-хоружний Армії УНР, дипломований майор польської армії, організатор УВВ.

Біографія

Народився в селі Ташані на Полтавщині (нині Бориспільський район Київської області). Навчався у Полтавській агрономічній школі, а згодом у Петровсько-Розумовській гімназії в Москві за стипендією Полтавського земства.

В Російській армії

У 1914 році, на початку Першої світової війни пішов добровольцем до російської армії. Закінчив у 1916 році Другу київську школу старшин, після чого був відправлений на Західний фронт до 24-го туркестанського полку. З 1917 року служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу в ранзі поручника. Воював на російсько-німецькому фронті в Галичині. Під Конюхами на Тернопільщині поранений, лікувався в Києві та Полтаві. Після одужання повернувся до війська. В липні — вересні 1917 брав активну участь в українізації російського 6 армійського корпусу. Делегат 2-го і 3-го Всеукраїнських військових з'їздів, сприяв реалізації рішень цих з'їздів у військах.

На службі Україні

1918 року за гетьманату закінчив Інструкторську школу старшин, служив у 2-му Волинському та 28-му Стародубському полках.

У добу Директорії УНР служив на посадах помічника командира полку та командира куреня, брав участь у боях із більшовиками та денікінцями.

1920 року разом з УНР відступає до Польщі. Взимку 1920 приєднався до 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала Марка Безручка, яка формувалася у Бересті. Був командиром сотні, комендантом штабу дивізії. Брав участь у польсько-радянській війні (1920), зокрема, в наступі на Київ, відзначився в обороні Замостя, в якій 6-а стрілецька Січова дивізія зупинила наступ на Варшаву 1-ї кінної армії під керівництвом Семена Будьонного.

Був учасником польсько-українського параду на Хрещатику 9 травня 1920 року.

Внаслідок інтернування Армії УНР потрапив до Польщі. Перебував у таборі для інтернованих спочатку в Александруві-Куявському, а потім у Щипйорні.

В серпні 1921 року Петра Самутіна було нелегально вислано на Україну для підготовки антибільшовицького повстання під проводом Юрія Тютюнника, яке ввійшло в історію як Другий зимовий похід. Після двох років підпільної роботи в Україні повернувся до Польщі.

Під час перебування в таборі закінчив Каліські курси генерального штабу, отримавши звання старшини. Після курсів перебував у таборі для інтернованих, замість військової діяльності займаючись культурною, зокрема, брав участь у турне Європою хору бандуристів під керівництвом Дмитра Котка.

В Польській армії

Після розформування таборів перейшов на службу до польської армії, де з 1928 — 1939 перебував на контрактовій службі. У 1931 — 1933 навчався у Вищій військовій школі у Варшаві, після закінчення якої отримав звання майора.

Учасник польської кампанії 1939 року в складі польської армії, обіймав посаду помічника начальнику штабу етапів армії Модлін у генерала Пшеджемірського. Взятий у полон біля Грубешіва. Після звільнення з полону став служити в німецькій армії. Воював на Східному фронті з 1941 року.

Могила на цвинтарі Саут-Баунд-Брук (США)

В еміграції

Після Другої світової війни проживав у Баварії, а 1954 року емігрував до США, спочатку до Баффало, а з 1965 року — до Балтимора. Діяв в українських громадських і комбатантських організаціях.

Уряд Української Народної Республіки в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого. Нагороджений низкою відзнак: Хрестом Симона Петлюри (1936), Воєнним хрестом (25 вересня 1960), Хрестом Відродження в пам'ять 60-ліття армії УНР (14 січня 1978)

Автор низки статей, присвячених історії визвольних змагань та історії збройних сил СРСР.

Помер 14 вересня 1982 року в Балтиморі, штат Меріленд, похований 18 вересня на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Джерела

• Українське військо у XX-ХХІ сторіччі
• Біляїв В. «На неокраянім крилі…» — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с. — ISBN 966-7804-57-7.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
• О. Зінкевич «Генерал П. Самутин — вояк, стратег, дослідник» — Свобода, ч. 142, 29 липня 1983
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
• Петро Самутин. Київ 1920 року (спогади) // Вісті Комбатанта. — 2013.