Мартос Іван Романович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мартос Іван Романович
Народився 1760
Глухів, Гетьманщина
Помер 1831
Трудолюб, Миргородський район, Україна
Поховання Миргородський район
Країна  Російська імперія
Діяльність письменник
Alma mater Києво-Могилянська академія (1659—1817)

Іва́н Романо́вич Ма́ртос (нар. 1760, Глухів, Ніжинський полк, Гетьманщина (нині Сумська область, Україна) — пом. 4 (16) квітня 1831, хутір Парк-Трудолюб, Миргородський повіт, Полтавська губернія) — письменник, історик-аматор, діяч масонського руху.

Біографія[ред. | ред. код]

Іван Романович Мартос народився в 1760 році в сотенному містечку Глухові (за даними В. Л. Модзалевського[1]). Місцем народження також називають Ічню (нині Чернігівська область). Батько Івана, значковий товариш Роман Петрович Мартос, дійсно провів дитячі роки в Ічні, але потім служив у Ніжинському полку[2], в який входила і Глухівська сотня.

Походив із козацько-старшинського роду Мартосів. Засновники роду Мартин і Павло Мартоси переселилися в Лохвицю на Полтавщині з Правобережної України наприкінці 17 століття[1]. Належав до гілки роду Павла Мартоса: прадід — Михайло Павлович Мартос (1701–бл. 1773), бунчуковий товариш; дід — Петро Михайлович Мартос, ічнянський сотенний отаман (помічник сотника) (1749—1755)[3]. І. Р. Мартос приходився племінником скульптору Івану Петровичу Мартосу.

Служба в Україні[ред. | ред. код]

Батько І. Р. Мартоса був небагатим козаком, тому Івану в житті довелося надіятися лише на власні сили, а для успішної кар'єри була потрібна освіта. Тож він навчався в Києво-Могилянській академії, по закінченню якої був записаний на військову службу в гвардію в нижніх чинах, але від військової кар'єри відмовився. З 1778 року служив кабінетним секретарем графа Кирила Розумовського[4], бувшого гетьмана України, при проживанні графа в Батурині з 1776 року до початку 1780-х років[5].

Після від'їзду графа Розумовського до Москви служив до 1792 року у адміністративному апараті Київського намісництва: Київська верхня розправа (суд у справах однодворців, державних і приписних селян); Київська казенна палата (відомство по збиранню податей)[1].

У вересні 1789 року був визнаний Київськими дворянськими зборами дворянином і внесений в ІІ частину дворянської родовідної книги Київського намісництва[2].

З жовтня 1793 року служив у війську фур'єром в лейб-гвардії Преображенському полку, з 1 січня 1795 року — поручик у відставці через хворобу[1].

На державній службі в Санкт-Петербурзі[ред. | ред. код]

В пошуках пристойного заробітку та кар'єрного росту І. Мартос в 1796 році погодився з призначенням у Північно-Західний край, де служив прокурором губернського магістрату Слонімської губернії. В тому ж році супроводжував з Гродно до Санкт-Петербурга останнього польського короля Станіслава ІІ Августа Понятовського, який зрікся престолу після третього поділу Речі Посполитої[1][4].

В березні 1797 року через ліквідацію імператором Павлом І Слонімської губернії був переведений в Державну Камер-Колегію на посаду камеріра (казначея), з того часу і служив у Санкт-Петербурзі. В липні 1797 року переведений губернським секретарем в Департамент Уділів, по службі і в чинах просувався успішно. В грудні 1797 року — титулярний радник, з листопада 1798 року — колезький асесор, а з 1800 року — столоначальник департаменту[1]. В атестаті Департаменту Уділів про І. Мартоса написано наступне: «За весь час його служіння в департаменті уділів виконував покладені на нього посади з особливою старанністю, ретельністю, спритністю і похвальним успіхом»[6].

В 1802 році перейшов на службу в Правлячий сенат секретарем 3-го Департаменту, пізніше — обер-секретар. З 1809 року служив у Міністерстві юстиції експедитором, потім обер-прокурором і виконуючим обов'язки директора департаменту. В 1813 році — колезький радник. Здобув репутацію чиновника-ділка, який представляв і лобіював інтереси певних осіб в урядових установах[7]. Підтримував дружні стосунки з В. В. Капністом, В. Я. Ломиковським, В. С. Томарою, Д. П. Трощинським. Спілкувався й з дядьком, скульптором Іваном Петровичем Мартосом. В 1794 році був восприємником при хрещенні його сина Петра у Свято-Духівській церкві Академії Мистецтв[8].

В 1809 році опублікував «Исследования банного строения, о котором повествует летописец Нестор», ставши відомим і як письменник. Сучасники називали це дослідження дуже ґрунтовним по ерудиції та критичному аналізу [9].

В 1810—1816 роках належав до масонських лож у Санкт-Петербурзі, входив у масонську ложу «Єлизавети чесноти», спілкувався з відомими діячами масонського руху П. І. Левенгагеном і О. Ф. Лабзіним (ложа «Сфінкса»)[4][10].

Новий міністр юстиції Д. П. Трощинський призначив І. Р. Мартоса з січня 1815 року директором департаменту, але на новій посаді той пробув недовго, в 1816 році він вийшов у відставку через хворобу (нервовий розлад), отримавши при звільненні чин статського радника та пенсію в розмірі 3000 рублів на рік.

Останні роки життя[ред. | ред. код]

В Санкт-Петербурзі І. Мартоса ніщо не тримало, свій шлюб з Єфросинією Федорівною, уродженою Волковою, він розірвав у 1807 році через її подружню невірність, а дітей у тому шлюбі не було[6][11]. Тому І. Мартос виїхав в Україну, хоча там він і не мав жодних маєтностей. Спочатку зупинився у рідному Глухові, «щоб, там оглядівшись, вибрати собі де-небудь в Малоросії притулок»[4]. В Україні мав він друзів, які пропонували йому пожити в їхніх маєтках.

На запрошення Івана Михайловича Гамалії, майора, який служив у Санкт-Петербурзі[12], проживав у його маєтку в Клепалах під Путивлем, потім у січні 1817 року переїхав до Прилук, звідки навесні поїхав на кавказькі мінеральні води. Повідомляв дядькові І. П. Мартосу, що лікування водами йому допомогло. Зиму 1817—1818 року провів у Таганрозі, проживаючи у молодшого брата Федора, який служив там головою комерційного суду[13]. Далі продовжував лікування в Полтаві, а потім переїхав у Кибинці на Полтавщині до свого бувшого міністра Д. Трощинського, де уклав каталог його родинної бібліотеки[14].

В 1819 році на запрошення товариша по Києво-Могилянській академії архієпископа Антонія (Смирницького)[15] поселився в Києво-Печерській Лаврі, де архієпископ був намісником. «Мені стало дуже прикро поневірятися по так званих приятельських домах, де я завжди мав тримати себе у вимушеному стані», — писав Мартос «великому магістру лож» П. Левенгагену, пояснюючи причину проживання в монастирі[4]. В Києво-Печерській лаврі І. Мартос прожив 10 років, збирав і переписував літописи та історичні документи в київських монастирях і архівах. Тісно спілкуючись з завідувачем Лаврськими садами, написав детальну інструкцію по садівництву. В березні 1829 року разом з І. П. Мартосом був посередником при отриманні митрополитом Київським Євгенієм (Болховітіновим) від архітектора М. Ю. Єфимова[16] креслень та планів Десятинної церкви[17].

В останні роки життя захопився містицизмом, залишив кілька рукописів на окультні теми. Містичний твір «Церква» передав для рецензії митрополиту Київському Євгенію, отримавши від владики вкрай негативну оцінку[18].

В кінці травня 1830 року переїхав на хутір Парк-Трудолюб Миргородського повіту до свого друга В. Я. Ломиковського, де й помер 4 (16) квітня 1831 року від серцевого нападу. Похований на родинному цвинтарі Ломиковських. На прохання брата Федора скульптор І. П. Мартос виготовив надгробну колону з написом, яку встановили біля підніжжя могили. Пам'ятник був зруйнований в радянські часи, його фрагмент нині зберігається в історико-краєзнавчому музеї села Шахворостівка на Полтавщині[14].

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Орден Святої Анни 2-го ст.
  • Орден Святого Володимира 4-го ст.

Творчий спадок[ред. | ред. код]

Більшість творів І. Мартоса залишилася в рукописах. В архівах є статті про образотворче мистецтво, про користь кавказьких кислих вод і твори з містичної тематики.

Опубліковані твори[ред. | ред. код]

Джерело — Электронные каталоги РНБ [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]

  • Мартос И. Р. Исследование банного строения, о котором повествует летописец Нестор: Любителям древности и исторических истин. — СПб.: тип. Ивана Глазунова, 1809. — 2+35+1 с.
  • Мартос И. Р. Подробное наставление, составленное заведывающим садами Киево-Печерской лавры. — СПб.: тип. Деп. внешней торг., 1837. — 50 с.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е Мартоси. — Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Том 3: Л–О. — К., 1912. [Архівовано 22 травня 2019 у Wayback Machine.]
  2. а б Свидетельство, выданное Ивану и Федору Мартосам с детьми Киевским дворянским собранием о их дворянском происхождении. — Інститут Рукопису. Збірка Модзалевського. М.-О. — Фонд 1, № 58147/55.
  3. Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія / Кривошея В. В. ; Укр. ін-т нац. пам'яті. — К. : Стилос, 2010. — 791 с. [Архівовано 7 червня 2019 у Wayback Machine.]
  4. а б в г д Ал. Лазаревский. Иван Романович Мартос. Биографический очерк. — Киевская старина, № 10, 1895. — С. 48-71. [Архівовано 8 червня 2020 у Wayback Machine.]
  5. Олена Дзюба. Останній гетьман України Кирило Розумовський.
  6. а б Атестат. — Інститут Рукопису. Збірка Модзалевського. М-О. Мартоси. — Фонд 2, № 16237.
  7. Ясь О. В. Мартос Іван Романович // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі. — К.: Наукова думка, 2009.
  8. Метрическая книга церкви Сошествия Святого Духа. — ЦГИА СПб., ф. 19, оп. 111, д. 117, 1794 г., л. 166.
  9. И. Ф. Павловский. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава. Типо-литография преемников Дохмана. 1912. [Архівовано 7 червня 2019 у Wayback Machine.]
  10. Масонство в Україні. З історії.[недоступне посилання]
  11. О разводе надворного советника Ивана Мартоса с женой Ефросинией Федоровой, урожденной Волковой, из-за ее супружеской неверности. 12.01.1807-13.06.1807. — ЦГИА СПб. Фонд 19. Опись 9. Дело 931.
  12. Гамалеи. — Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Том 1: А–Д. — К., 1908. — С. 267. [Архівовано 15 червня 2019 у Wayback Machine.]
  13. Исторический Таганрог. Архів оригіналу за 19 квітня 2019. Процитовано 7 червня 2019. 
  14. а б Мартос Іван Романович. — Національний університет «Києво-Могилянська академія». Архів оригіналу за 7 червня 2019. Процитовано 7 червня 2019. 
  15. Житие святителя Антония (Смирницкого), архиепископа Воронежского и Задонского, чудотвореца. Архів оригіналу за 7 червня 2019. Процитовано 7 червня 2019. 
  16. Ефимов Николай Ефимович. Архів оригіналу за 7 червня 2019. Процитовано 7 червня 2019. 
  17. Олексій Комар. «Київський рубль». Opus mixtum: № 5 / Міністерство культури України, Музей історії Десятинної церкви. — К., 2017. — 252 с. — С. 35-46. [Архівовано 24 вересня 2020 у Wayback Machine.]
  18. Артур Кукуишко. О позиции митрополита Евгения (Болховитинова) в противостоянии «консервативных» и «либеральных» направлений церковной жизни начала ХІХ века. Opus mixtum: № 5 / Міністерство культури України, Музей історії Десятинної церкви. — К., 2017. — 252 с. — С. 17-26. [Архівовано 24 вересня 2020 у Wayback Machine.]

Джерела та література[ред. | ред. код]